УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ ГІРСЬКОГО ЛІСІВНИЦТВА ІМ. П.С. ПАСТЕРНАКА (УКРНДІГІРЛІС)
новини

ЩО ПОСІЄШ – ТЕ Й ПОЖНЕШ

Опубліковано у 31/01/2019

Це прислів’я було і залишається актуальним ще з тих пір, відколи людство навчилося обробляти землю. Спочатку це стосувалося вирощування сільськогосподарських культур, а впродовж останніх століть воно є на часі і для лісокультурного виробництва. Багато учених навіть пов’язує сьогоднішню деградацію штучно створених ялинових лісів із застосуванням недоброякісного привозного насіння, переміщеного на значну відстань.

У процесі довготривалої еволюції лісових порід та їх розселення в міжльодовиковий період, види під впливом факторів природного відбору значно відрізняються між собою, зростаючи в різних природних зонах. Адаптація деревних рослин до умов середовища і обмеження обміну генами між ними у зв’язку із фізичною, фенологічною та фізіологічною ізоляцією сприяли пристосуванню в межах ареалів видів тих чи інших груп популяцій, які розглядаються як підвиди, раси, кліматипи та едафічні екотипи.

В даний час генетична нерівномірність популяцій видів в межах їх поширення в значній мірі визначається також антропогенним фактором: проведенням різноманітних рубок, значним неконтрольованим переміщенням насіння, інтродукцією нових видів, знищенням лісів пожежами, шкідниками і хворобами тощо. Уже давно доказана генетична неоднорідність популяцій видів, які володіють великим ареалом. Використання насіння різного географічного походження, тобто з віддалених місць росту видів, показало, що вирощені з них ліси різняться між собою за продуктивністю, якістю і стійкістю. Тому, підвищення вимог до лісів майбутнього неможливе без впорядкування використання насіння основних лісоутворюючих видів із врахуванням їх спадкових ознак і лісорослинних умов. У зв’язку з цим і виникла потреба в розробці науково-обґрунтованого лісонасінного районування лісових порід.

Лісонасінне районування – розподіл території країни чи її регіонів на відносно однорідні частини за природними чинниками з метою використання насіння певного еколого-географічного походження для закладання лісових насаджень. Це один із основних чинників, що визначає успіх лісовідновлення та лісорозведення. Географічне походження та умови місцезростання насаджень, у разі їх достатньо тривалої дії на рослинні організми, позначаються на спадкових властивостях насіння у кількох поколіннях. У відповідності до лісонасінного районування вся територія України поділена на лісонасінні райони – основні одиниці лісонасінного районування, які включають території з порівняно однорідними природними умовами та генетичним складом популяцій дерев і чагарників. Для зручності користування, райони прив’язані до адміністративного поділу держави та окремих господарств.

Коротко уточнимо кількість і назви лісонасінних районів, які виділені для головних лісоутворюючих видів у Карпатському регіоні (нами використано лісонасінне районування, яке передбачене у Настановах з лісового насінництва (Харків, 1993) із незначним корегуванням деяких районів (підрайонів) на основі наших багаторічних досліджень у регіоні):

  • для дуба звичайного три райони: Прикарпатський, Карпатський гірський і Закарпатський;
  • для бука лісового: Прикарпатський передгірний і нижньогірний (підрайони – а. 300-500 м н.р.м., б. 500-800 м), Карпатський гірський (а. 600-800 м, б. 800-1000 м, в. 1000-1400 м н.р.м), Закарпатський центральний гірський (а. 300-600 м, б. 600-800 м, в. 800-1100 м,
    г. вище 1100 м н.р.м.), Закарпатський передгірний і нижньогірний
    (а. 130-300 м, б. 300-600 м, в. 600-800 м, г. 800-1000 м н.р.м.). Також є ще два невеликих острівних райони бука – Львівський і Подільський;
  • для ялиці білої: Прикарпатський передгірний і нижньогірний (підрайони – а. 300-500 м н.р.м., б. 500-800 м), Карпатський гірський (а. 500-800 м, б. 800-1000 м, в. 1000-1300 м н.р.м.), Закарпатський гірський (а. 500-800 м, б. 800-1100 м, в. 1100-1300 м н.р.м.).
  • для ялини європейської виділений лише один район – Карпатський (підрайони – а. низькогірний – 500-1250 м н.р.м. і високогірний – вище 1250 м н.р.м).

Відповідно, лісонасінне районування регламентує використання насіння з популяцій певного еколого-географічного походження. Перевагу віддають місцевим і суміжним з ними популяціям, котрі найбільш пристосовані до умов даного району. Лісонасінне районування розроблене на основі експериментального матеріалу і визначає допустимі напрями і віддалі переміщення того чи іншого виду рослин із врахуванням їх географічного та едафічного походження. Використання насіння з інших районів, без урахування його спадкових властивостей, призводить до створення низькопродуктивних, неякісних і біологічно нестійких лісів.

Виходячи з вищеприведеного, поділ Карпатського регіону на окремі лісонасінні райони сприяє найбільш раціональному використанню насінних ресурсів, плануванні їх заготівлі та маршрутів переміщення. Лісове насіння можна переміщати між лісництвами чи лісгоспами лише у тому випадку, коли по даному виду вони розміщені в одному лісонасінному районі.

В горах окреслені вертикальні пояси (підрайони) допустимого переміщення насіння. Крім цього, тут існує правило, у відповідності з яким насіння доцільно переміщувати по вертикалі на 100 м вверх і на 200 м вниз від місця збору. Тобто, зібране на висоті 900 м над рівнем моря насіння ялини доцільно використовувати в межах коридору 700-1000 м н.р.м. Хоча краще користуватися поділом на райони і підрайони для кожного виду, яке приведено вище. Насіння, яке зібрано в одному лісонасінному районі, називається місцевим. Насіння, яке заготовлене в інших лісонасінних районах, вважають інорайонним.

Для зручності користування атестованими селекційно-насінницькими об’єктами (лісовими генетичними резерватами, плюсовими деревами, постійними лісонасінними ділянками), співробітниками Українського НДІ гірського лісівництва вже проведено їх розподіл за лісонасінними районами, підрайонами і групами типів лісу. Використання їх за цими показниками дасть можливість створювати високопродуктивні, якісні і, що головне, стійкі ліси за висотно-екологічними і типологічними принципами.

Варто дотримуватись правил, за якими різниця між умовами місцезростання материнських насаджень і лісокультурної ділянки не повинна відрізнятись більше ніж на один клас за вологістю і один – за багатством грунту. За трофністю грунтів слід віддавати перевагу перенесенню насіння із бідніших умов у багатші, а за вологістю – із умов оптимальної вологості в місця з нестачею або надлишком зволоження. Необхідно збирати і використовувати насіння роздільно із врахуванням формового різноманіття того чи іншого виду. Особливо звертається увага на наявність і чітке розмежування фенологічних форм (наприклад, рання чи пізня форми дуба, ялини тощо).

Дотримання таких, здавалось би простих і доступних істин, дасть можливість навести лад у використанні об’єктів постійної лісонасінної бази і перевести насінництво на генетико-селекційну основу. Це також дасть можливість для заготівлі, переробки, зберігання насіння і вирощування цінного районованого садивного матеріалу для конкретних умов майбутнього місцезростання лісу.

Більшість генетичних резерватів відібрано у 80-их роках минулого століття, а плюсових дерев понад 54 % вже в цьому столітті. Це свідчить, що окремі біотипи більше піддаються різним несприятливим впливам, тому їх необхідно періодично поновлювати. Також варто згадати і про об’єкти вегетативного розмноження, клонові насінні плантації, оскільки нами встановлено, що оптимальним періодом ефективного використання рамет на них, які фактично є трансплантантами, слід рахувати 40-45 років (або біля 30 плодоносних років, за умови початку промислового плодоношення – в 15-20 років). Після вказаного терміну експлуатація їх стає нерентабельною. Крім різкого зменшення плодоношення рослини пошкоджуються хворобами і поступово деградують. Тому, варто максимально використати їх і не упустити можливості створення на базі існуючих плантацій насінні насадження як І-го порядку, так і вищого генетичного рівня, тобто другого покоління.

Дослідження показали, що на даний час найбільшою проблемою у гірських лісах Карпат все-таки залишається стан постійної лісонасінної бази ялини європейської. Потребу в її насінні не вдається покрити за рахунок селекційно-насінницьких об’єктів. У зв’язку з цим, необхідно передбачати моніторинг постійної лісонасінної бази із регулярною всесторонньою оцінкою доцільності функціонування її об’єктів, підтримкою в оптимальному стані, не говорячи вже про ретельну охорону їх та збереження. Необхідною передумовою раціонального використання постійної лісонасінної бази є добре оснащення лісового господарства необхідною технікою, механізмами та обладнанням для збирання плодів, шишок і насіння.

Використання у лісовирощуванні насіння лише з об’єктів постійної лісонасінної бази, куди входять генетичні ресурси і селекційно-насінницькі насадження, призведе до відтворення у наступних поколіннях лісу властивостей цінних популяцій, екотипів та генотипів. У зв’язку з цим, ліси майбутнього будуть володіти покращеними біолого-екологічними, лісівничими та селекційними показниками, підвищеною продуктивністю, якістю, стійкістю і високими загальними середовищетвірними функціями.

Дослідження показали, що у більшості випадків наявних об’єктів є достатньо в усіх лісонасінних районах. Хоча встановлено повну відсутність плюсових дерев бука лісового і незначну кількість таких біотипів ялиці білої у Карпатському гірському районі. Більшу увагу також слід приділити насінницьким об’єктам ялини звичайної у високогір’ї, що пов’язано із повсюдним усиханням насаджень і значним пошкодженням їх хворобами та шкідниками.

У рівнинних умовах, де спостерігається поступова зміна біологічних ознак деревних рослин, дозволено використовувати насіння в межах цілого лісонасінного району, а також у суміжних районах і підрайонах. В горизонтальному напрямку теж прийняті допустимі віддалі застосування насіння. Наприклад, насіння хвойних порід можна застосовувати в межах 200 км у північному та 300 км – у південному напрямках.

Переміщуючи насіння, слід дотримуватись ще таких загальних правил. Доцільно використовувати насіння лише з кращих місцевих природних популяцій; у насінні роки забезпечувати повний збір насіння з метою використовувати його і в неврожайні періоди; у районах, де природні деревостани відсутні, використовують насіння цінних штучних насаджень відомого походження. Останнє стосується, переважно, порід-інтродуцентів.

Крім вищеприведеного, обов’язково враховуються едафічні умови ділянок як материнського насадження, так і закладки лісових культур. Наприклад, на вапняках слід використовувати солевитривалі форми, на крейдяних грунтах – сухостійкі форми, на болотах чи кам’янистих розсипищах теж свої форми, які тут є стійкими і можуть успішно рости. Далеких переміщень насіння ліпше уникати. Знаючи висоту над рівнем моря конкретної постійної лісонасінної ділянки, яка вказана в паспорті, легко визначити зону допустимого переміщення насіння в гірських умовах. Особливої уваги потребує дотримання принципу відповідності грунтово-кліматичних умов лісокультурної ділянки та материнського деревостану під час створення лісових культур в екстремальних екологічних умовах.

Яцик Р.М., провідний науковий співробітник лабораторії лісовідновлення і селекції, кандидат сільськогосподарських наук, старший науковий співробітник

Гудима В.М., вчений секретар, кандидат сільськогосподарських наук

About admin

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *